Ім’я Юрія Горліса-Горського, довгий час замовчуване, раптом засяяло надновою зіркою, справивши ефект «Великого вибуху», завдяки роману «Холодний Яр».
- справжнє прізвище Юрій Юрійович Городянин-Лісовський (Юрій Горліс-Горський), який народився 14 січня 1898 року (по інших даних 1902, приписав 4 роки, щоб попасти на фронт) у с. Демидівці на Полтавщині. У кінці 1919 року разом із своїм полком Української Народної Республіки опинився у котлі «трикутника смерті» (Любар-Чортория-Миропіль), стиснутий кліщами військ червоної, білої та польської армій. На початку лютого 1920 року, захворівши, він опиняється у Холодному Яру, де відразу відчув високий дух борців за свободу, патріотизм, простоту, жертовність, вірність та дружбу хліборобів: «Дитина, як побачить козака, то боса по льоду побігла б… Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров’ю. Шанці на шанцях, могила на могилі... І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці, за Україну очі видеруть… холодноярців майже зовсім немає на еміграції, – пізніше писав він. – Вони погинули в боротьбі, у льохах Надзвичайної комісії, у тундрі Півночі, не зганьбивши свого прапора, на якому написали: «Воля України – або смерть» і серце його переповнилося «якоюсь щемливою радістю … спокій і віра в себе підняли дух і мені».
Холодний Яр – це особлива територія. На його просторі залишили слід усі племена стародавніх народів. Рік за роком, сторіччя за сторіччям вони творили та формували українську культуру, звичаї.
Якщо говорити про Визвольну боротьбу українського народу, Холодний Яр оминути неможливо. Тут не тільки Хмельницький і Залізняк збирали силу для боротьби. Тут упродовж всієї історії, сотні поколінь українців точили, з любов’ю лагодили і святили зброю, з якою не розлучались ні у будні, ні у свята. Селянин не йшов у поле без списа чи шаблі, а в хаті, під образами, ставив рушницю.
- ліси Холодного Яру притягували до себе всіх, хто гостро відчував несправедливість, неприпустимість підневільного стану українців. У Холодному Яру зароджувалась козаччина, гайдамаччина, Коліївщина...
Холодний Яр – це край, де й досі витає дух славетних героїв: Байди Вишневецького, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Івана Лютого-Лютенка та інших – відомих й невідомих героїв.
Фортеці, підземні церкви, монастирі з високими та товстими мурами, колись височенні земляні вали, насипані ще до нашої ери, загальна довжина яких й нині чимала – понад 60 кілометрів; підземні тунелі, загальною довжиною не менше 15 кілометрів, непролазні лісові хащі, розгалужені байраки, густі чагарники, гори, річки, плавні, болота створювали надійний прихисток тим, хто боронив рідну землю. Холодний Яр дбайливо оберігав українців. Холодноярська земля ховала повстанців у своєму лоні – у печерах, схронах, катакомбах.
Земля випромінювала – і це очевидно! – мілітарний дух, який входив, здавалось, у кожного, хто народжувався тут. Місцева топоніміка засвідчує войовничий дух української природи та її дітей: тут є Січовий та Гайдамацький яри, урочища Склик і Ратище, дуб Максима Залізняка, під яким – згідно з легендою – Тарас Шевченко писав поему «Гайдамаки».
У назві «Холодний Яр» є містична таємниця, магічна сила... У великому дзвоні Мотриного монастиря – заклик до повстання «за святую правду-волю».
Скільки крові пролито в Холодному Яру за Батьківщину! Чи можна зміряти її?!
Саме тут у ХIХ ст. виникли українські революційні організації: «Чигиринська змова» і «Таємна дружина». На початку ХХ ст. на Холодноярщині відбулися так звані «Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія». У 1917 році відродилося Вільне козацтво, а в наступні роки – полк гайдамаків Холодного Яру на чолі з Василем Чучупакою.
- Холодному Яру завжди посміхалися шаблі та співали кулі. «Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров’ю, – писав Юрій Горліс-Горський. – Холодний Яр – це шанці на шанцях, могила на могилі». А дослідник визвольної боротьби на Чигиринщині Роман Коваль писав: « простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх – щирим і чистим почуттям. Холодноярці не мовчали, коли чобіт завойовника топтав найсвятіше – Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю».
Історична довідка
У 1918-1922 роках православний Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки.
У зв’язку з революційними подіями 1917 року, жителями села Мельники, на прохання ігумені, щоб вберегти Монастир від пограбування, було створено загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупака, у складі – 22 осіб.
Пізніше, у 1919 році, загін перетворився на полк, командиром полка було обрано Василя Чучупака (брата Олекси). Їхній брат Петро Чучупак став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх з Черкас. Увесь час полк поповнювався, його чисельність досягала 2000 чоловік.
Згодом утворилась Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів – отаманами (на згадку про минувшину). Головним Отаманом Холодного Яру був Василь Чучупак, якому підпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Мелашко, Сірко, Око, Чорний Ворон (Чорногузько), Мефодій Голик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Д. Канатенко, 1-й і 2-й Олександрійські полки.
У листопаді 1919 року до Холодного Яру прибув Андрій Гулий-Гуленко отаман Катеринославщини та Херсонщини.
У березні 1920 року Степова Дивізія армії УНР визволила Херсон від більшовиків та здійснила вдалий наступ на захід (через Білозерку) по лінії Кам’янка-Єградівка-Ружичів-Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з’єдналась з Холодноярськими збройними силами.
Після загибелі Василя Чучупаки Холодноярську республіку очолив його заступник Іван Деркач, член Холодноярського повстанського комітету. Він керував збройними силами регіону «Холодний Яр» під час антирадянського повстання весни-осені 1920 року.
Вплив Холодного Яру не обмежувалися лише Черкащиною. Владу Холодноярської республіки визнавали й прибережні села (угору по Дніпру до Черкас: Рацеве, Тіньки, Боровиця, Топилівка, Сагунівка, Худяки, Бужин, Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмина (Погорільці, Чорнявка, Трушівці, Худоліївка та інші). Підтримували тісні зв’язки з Холодним Яром й вереміївські отамани Панас Келеберда та Іван Савченко-Нагірний (Золотоніський повіт Полтавської губернії, тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця, смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанського комітету Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кіровоград), Єлисаветградський повстанський комітет на чолі з Тихоном Березняком, а отже і села Єлисаветградського повіту, значна частина Олександрійського і Звенигородського повітів, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Єлісей Лютий-Черевик та багато інших.
Останнім з Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з’їзді всіх отаманів республіки був отаман Герасим Нестеренко-Орел.
Одним з етапів спеціальної операції Надзвичайної комісії по ліквідації Холодноярської республіки стала так звана «амністія», яку обіцяли тим повстанцям, які здадуться добровільно.
Перехід відбувся в с. Жаботин 4-го (в інших документах 7-го) серпня 1921 року. На «амністію» піддалися: голова Холодноярського окружного штабу Іван Петренко, отамани Деркач, Василенко, Олекса Чучупак, С. Чучупак, Товкаченко (Товкач), Темний, Литвиненко, Пинченко і ще більш 20 отаманів і 76 чоловік охорони, зокрема Пономаренко, Віслоух, Бих і Литвиненко. Після цього «амністовані» звернулися з листом до отаманів Хмари, Загороднього, Залізняка та інших із закликом до припинення боротьби та переходу на бік української Радянської влади.
Російські більшовики з самого початку планували ліквідацію амністованих отаманів, але не наважувались це зробити аж до листопаду, коли вже заходились ліквідовувати не тільки отаманів, а й увесь повстанський, «підозрілий» і співчуваючий елемент у районі Холодного Яру. Дуже скоро, репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сім’ї повстанців і куркульських елементів, що допомагали повстанцям, виселялися. У них конфісковувалося майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли в трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.
Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів у засідку. Проте, навіть у полоні, у стінах Київської в’язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю та спробували звільнитись. Під час нерівного бою, усі вони загинули смертю героїв.
Отамани Холодного Яру та Чорного Лісу мали сильний авторитет та значну підтримку у місцевого населення. У зв’язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, у Надзвичайній комісії розробили спеціальну операцію з нейтралізації та захоплення холодноярських отаманів.
Вона відбувалася в три етапи: 1) вихід на одного з отаманів «Холодного Яру», який мав вплив на інших, та переконати їх в існуванні, вигаданою в надрах Надзвичайної комісії, «Чорноморської повстанської групи»; 2) користуючись досягнутим, нейтралізувати дії повстанців і, посилаючись на наказ Петлюри, змусити повстанців тимчасово відмовитися від активних дій; 3) заманити отаманів у пастку й захопити основні командні кадри холодноярської повстанської групи військ.
…На 30 вересня 1922 року було призначено «з’їзд для вирішення плану руху та інших справ» у м. Звенигородці. 26 вересня 1922 року Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк, Олексій Добровольський, Василь Ткаченко прибули до отамана Ларіона Завгороднього. Чекіст «сотник Завірюха» обіцяв отаманам зустріч з генерал-хорунжим Андрієм Гулий-Гуленком, командуючим Південною повстанською групою військ, та полковником Гамалією. На той час Андрій Гулий-Гуленко вже був заарештований.
У Звенигородці усіх отаманів заарештували без жодного пострілу. За подібним планом операції Надзвичайної комісії проводились по всій Україні.
На початку 1923 року в Лук’янівській в’язниці в Києві, утримувалися 42 повстанських командирів та отаманів.
Чекіст-«сотник Завірюха» з фальшивим повстанським загоном продовжив «діяти», збираючи туди повстанців, котрі залишилися після арешту їхніх командирів. Протягом 1922-1923 років чекісти здійснили остаточну зачистку території Чорного лісу та Холодного Яру.
2 лютого 1923 року Ларіона Завгороднього, Дениса Гупала, Мефодія Голика-Залізняка, Трохима Компанійця, Василя Ткаченка, Костянтина Здобудь-Волю, Івана Ляшенка, Григорія Яковенка, Юрія Дробатковського засудили до розстрілу, а Леонід Мушкет одержав десять років позбавлення волі. Холодноярських отаманів, козаків та декілька січових стрільців утримували разом, у камері № 1 Лук’янівської в’язниці.
9 лютого 1923 року вони (усього 38 діячів національного визвольного руху) підняли повстання у в’язниці. Хто не загинув під час пов
Герої Холодноярської Республіки
Що ж то була за родина, яка дала Україні кілька командирів потужної проукраїнської повстанської організації. Це родина Чучупаків, яка поклала на олтар Батьківщини трьох синів-отаманів: Василя, Петра і Олексу. Хоча їхні батьки – Степан та Оксана Чучупаки – були неписьменними, а все ж дітей прилучили до науки. Старший із братів Петро закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім Головківську двокласну учительську школу, після закінчення якої вчителював у селі Вербівці. Тут організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий з Миколою Лисенком. Збереглася навіть вітальна листівка славетного композитора до молодого вчителя.
Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Василь Чучупак вчителював у с. Тимошівці, а Олекса – у с. Рацевому на Чигиринщині.
Коли розпочалася Перша світова війна, братів Чучупаків мобілізували. Революція дала можливість повернутися братам із російської армії додому. Петро і Василь повернулися прапорщиками, а Олекса – рядовим...
…Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідного села Мельники – сформував Олекса Чучупак. Але після поразки в бою з німецькою частиною, односельчани звернулися до Василя, щоб він став отаманом. Незабаром відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру, який від лютого 1919 року активно виступив на підтримку Директорії.
Василь Чучупака користувався авторитетом серед населення, яке майже все було озброєне та добре організоване. Великим авторитетом користувався і старший брат Петро, який очолив штаб полку гайдамаків Холодного Яру.
Між боями козаки не сиділи безцільно в Мотриному монастирі, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками вони довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались й про приблизну чисельність ворога.
Холодноярське село ділилося на дієву та резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.
Тричі підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 1919 року, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва. Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання весни-літа 1919 року Сергія Полікши: «Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – зазначав він у «Літописі Червоної Калини» у 1933 році. – На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв з кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих».
Повстання літа 1919 року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі… Але на звільнену від комуни Україну насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 року брав участь у їх вигнанні з Черкас... Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупака, жодної денікінської влади не було.
У лютому 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв з Армією Української Народної Республіки, яка здійснювала Зимовий похід.
12 лютого 1920 року в с. Медведівці командуючим Армією Української Народної Республіки Михайлом Омеляновичем-Павленком була скликана нарада командирів та начальників штабів дивізій Зимового походу. У нараді взяли участь такі видатні українські воєначальники як: Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Були запрошені й Василь та Петро Чучупаки.
Разом з холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України» та панахиду по загиблим і померлим старшинам й козакам.
Армія Української Народної Республіки пішла широким фронтом на південь, а Холодний Яр розпочав підготовку до повстання... Та, на жаль, повстанська весна 1920 року почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Уже у дворі здерли одежу та кинули до сіней: «Получайтє своєго бандіта!»
Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. «Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки-що нічого дочці...»…
Поховали Василя Чучупака на цвинтарі, на самій горі. «Ховали увечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти», – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі «Холодний Яр».
Завдяки цьому роману «Холодний Яр» слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – аж до наших днів. 28 жовтня 1996 року на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака було встановлено меморіальний знак, а з квітня 1997 року на кладовищі с. Мельників – колишній «столиці» Холодноярської республіки – священик Української Православної Церкви Київського Патріархату отець Василь з Чигирина править панахиду.
Щороку в цей день, 12 квітня, до могили Головного отамана Холодного Яру, з’їжджаються українці різних земель.
Та попри жахливі репресії, війни й голодомори в холодноярських селах жили, живуть й житимуть Отаманенки, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Вернидуби, Запорожці, Залізняки, Чучупаки...
Холодноярці є. Звитяжці були, є і будуть…
|